Ефективність застосування ЛФК

 

Лікувальна фізична культура — метод лікування, що використовує засо­би і принципи фізичної культури для лікування захворювань і ушкоджень, по­передження їх загострень і ускладнень, відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів.

Головним засобом лікувальної фізичної культури (ЛФК) є фізичні вправи. їх основою є м'язова діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взає­мозв'язок між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи (ЦНС), які створилися і роз­винулися у процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гі­подинамія) призводить до порушень функціонального стану організму і виник­нення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та Інших системах.

При захворюваннях порушуються нормальна життєдіяльність і функціо­нальний стан організму, знижується пристосування його до змін зовнішнього середовища, знижується м'язова працездатність та бажання виконувати фізичну роботу.

 З метою створення умов для одужання, попередження ускладнень і загострення захворювань, хворим призначають переважно спокій або суттєво обмежують їхню рухову активність. Однак тривалий спокій спричиняє зміни діяльності систем і організму в цілому, підсилює порушення, викликані хворо­бою. Це може призвести до виникнення цілого ряду ускладнень, що значно по­гіршують перебіг захворювання і можуть загрожувати життю хворого. Тому у сучасній медицині прийнято поєднувати спокій з фізичними рухами за умови, що стан хворого це дозволяє.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеного спокою, підвищує тонус і активізує діяльність організму, мобілізує його захисні і компенсаторні реак­ції, попереджує ускладнення, відновлює і розширює функціональні можли­вості організму, наближає і функціональне одужання, скорочує терміни лікування.

Добираючи спеціальні вправи, дозуючи їх залежно від характеру і клі­нічного перебігу хвороби чи травми можна цілеспрямовано впливати і пере­важно змінювати певні функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до фізичних навантажень побутового і виробни­чого характеру.

Поступово зростаючі дозовані фізичні навантаження забезпечують загаль­ну тренованість організму, що є основою відновлення працездатності хворого. Тому ЛФК є обов'язковим лікувальним засобом і невід'ємною складовою час­тиною процесу реабілітації.

ЛФК входить до комплексного методу лікування, що застосовується в су­часній медицині. Його суть полягає у поєднанні позитивного впливу на орга­нізм різних засобів і методів лікування, що доповнюють один одного. Це забез­печує найшвидше одужання і реабілітацію хворих з максимальним ефектом за короткий час в межах існуючого захворювання або наслідків травми. Розрізня­ють терапевтичні, хірургічні і ортопедичні методи лікування, дієтотерапію, психотерапію.

+Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є свідома і активна участь хворого у процесі лікування фізичними вправами. 

 

У процесі застосування ЛФК у комплексному лікуванні хворих слід виз­начати її ефективність, щоб контролювати правильність добору фізичних вправ і доцільність обраної методики, оперативно вносити корективи у занят­тя і курс ЛФК. Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від харак­теру захворювання, оперативного втручання, травми. Загальновизнаним пра­вилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі занять ЛФК. Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль, поточний І етапний контроль.

Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фі­зичне навантаження. Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, виз­начається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отри­мані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, дося­гає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується використовувати радіоте­леметричні методи дослідження (телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та ін.), що мають особливо велике значення при серцево-судинній патології.

Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не мен­ше ніж раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можли­вість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реа­білітації. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, по­казники інструментальних методів дослідження, антропометрії.

Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (куму­лятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри і, залежно від характеру патології, проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження, шо свідчать про стан тієї чи іншої системи: серцево-су­динної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату та ін. Так, для визначен­ня функціонального стану серцево-судинної системи застосовують динамічні проби з різними фізичними навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками, вправами на велоергометрі, тредмілі (доріжка, що пересува­ється), сходження по східцях. За реакцією ЧСС, артеріального тиску, часу від­новлення цих показників після навантаження робиться висновок про функціо­нальний стан серцево-судинної системи і дається оцінка фізичної працездат­ності на даний час.

У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі ви­никає необхідність у визначенні толерантності до фізичних навантажень, тобто здатність організму витримувати їх без негативних порушень стану. Виз­начається вона шляхом поступового зростання навантажень з одночасним електрокардіографічним контролем. При появі перших ознак погіршення коро­нарного кровообігу, що фіксується на електрокардіограмі — пробу припиня­ють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи ознак несприятливої реакції на­зивається порогом толерантності до фізичного навантаження. Він дає можли­вість об'єктивно призначати оптимальний рівень фізичних навантажень під час занять ЛФК, який, зрозуміло, значно нижчий порогового, а також визначи­ти рівень підготовки до фізичної праці. Для цього порогову толерантність зіс­тавляють з професійними енерговитратами.

Вимірювання рухів у суглобах є одним із головних методів оцінки рухо­вих можливостей пацієнта при багатьох захворюваннях, травмах і деформаціях опорно-рухового апарату. Порівнюючи амплітуду активних і пасивних рухів особи, яку обстежують, з амплітудою ідентичних рухів здорової людини можна судити як про порушення, так і про відновлення обсягу рухів у процесі лікуван­ня, оцінювати ефективність занять ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації. Амплітуду рухів у повному обсязі, тобто нормальну, прийнято оцінювати у 5 балів; 3/4 нормальної амплітуди рухів — 4 бали; 1/2 — 3 бали; 1/4 — 2 ба­ли; мінімальна амплітуда рухів — 1 бал; рухи відсутні — 0 балів.

(рис1)

Вимірювання рухів у суглобах проводять за допомогою інструментів різної складності. Найбільш широко у практиці застосовують універсальний кутомір або гоніометр. Він складається з транспортира зі шкалою до 180°, до якого прик­ріплено два плеча (бранши) довжиною по 30-40 см (рис.1). Одна з бранш рух­лива. При вимірюванні вісь кутоміра сполучається з віссю суглоба, а бранши розташовуються по осі проксимального і дистального сегментів, що зчленову­ються. Для виключення помилок та з метою уніфікації і можливості об'єктивно­го порівняння результатів вимірю­вань слід використовувати однакові методики вимірювання.

При вимірюванні рухів у пле­човому суглобі за вихідну величину приймають 0° при опущеній руці і зімкнутих браншах кутоміра. У колінному суглобі невозап'ястковому, кульшовому і колінному суглобах за вихідну величину береться 180°, а гомілковостопному — 90. Вимірювання обсягу рухів в окремих відділах хребта проводять за допо­могою комбінованого кутоміра, а у широкій практиці — візуально за макси­мальними рухами в частинах хребта. У шийному відділі хребта згинання у нормі відбувається до торкання підборіддя з грудиною, розгинання — до гори­зонтального положення потилиці, нахили вбік — до торкання вушної ракови­ни надпліччя, при максимальній ротації підборіддя торкається акроміона. При нормальній рухомості у поперековому відділі хребта пацієнт при нахилі тулу­ба уперед може торкнутися кінчиками пальців рук підлоги, а на обмеження

+

Рис. 2 Положення кутоміра при вимірюванні рухомості у суглобах: 1-4 — плечовому; 5, 6 — ліктьовому; 7, 8 — кульшовому